У зв'язку з цим Вищий адміністративний суд України вважає за 
необхідне звернути увагу адміністративних судів на таке. 

 Остаточним рішенням Європейського суду з прав людини від 
14 жовтня 2010 року у справі "Щокін проти України" визнано 
порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав 
людини і основоположних свобод ( 994_535 ), відповідно до якої 
ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в 
інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і 
загальними принципами міжнародного права. 

 Так, у березні 2002, 2003 та 2004 років заявник подав до 
Державної податкової інспекції у Жовтневому районі міста Харкова 
податкові декларації про доходи за 2001, 2002 та 2003 роки 
відповідно. Суми податку з доходу заявника, одержаного не за 
місцем його основної роботи, були обчислені на підставі фіксованої 
податкової ставки, встановленої пунктом 3 статті 7 Декрету 
Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян" 
( 13-92 ). 

 Орган державної податкової служби перерахував суми вказаного 
прибуткового податку на підставі Інструкції про прибутковий 
податок з громадян, затвердженої наказом Головної державної 
податкової інспекції від 21 квітня 1993 року N 12 ( z0064-93 ) 
(назва у редакції наказу, чинного на момент виникнення спірних 
відносин), внаслідок чого розмір сум податку, що мали бути 
сплачені заявником, збільшився. 

 Скарги заявника на незаконність дій Державної податкової 
інспекції у Жовтневому районі міста Харкова, а саме збільшення 
розміру вказаних сум на підставі зазначеної Інструкції, яка є 
підзаконним актом, і незастосування Декрету Кабінету Міністрів 
України "Про прибутковий податок з громадян" ( 13-92 ), який мав 
силу закону, судами задоволені не були. 

 Європейський суд дійшов висновку про порушення прав заявника, 
гарантованих статтею 1 Першого протоколу до Конвенції ( 994_535 ), 
у зв'язку з тим, що:
 відповідне національне законодавство не було чітким та 
узгодженим і, таким чином, не відповідало вимозі "якості" закону 
та не забезпечувало адекватність захисту від свавільного втручання 
у майнові права заявника;
 національними органами не було дотримано вимоги законодавства 
щодо застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для 
заявника-платника податку, коли у його справі національне 
законодавство припускало неоднозначне трактування. 

 Остаточним рішенням Європейського суду з прав людини від 
21 жовтня 2010 року у справі "Дія-97" проти України" визнано 
порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і 
основоположних свобод ( 995_004 ), відповідно до якого кожен має 
право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж 
розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим 
законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків 
цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого 
висунутого проти нього кримінального обвинувачення. 

 Так, у 2002 році компанія-заявник оскаржила в судовому 
порядку дії державної виконавчої служби щодо передачі нерухомого 
майна, що належало компанії Ю. (переважне право на яке мала 
компанія-заявник), іншій компанії, яка в подальшому передала це 
майно у власність третій особі В. 

 21 квітня 2004 року Вищий господарський суд України прийняв 
постанову, якою визнав незаконними дії державної виконавчої 
служби. 26 серпня 2004 року Верховний Суд України залишив цю 
постанову без змін. 

 7 жовтня 2004 року В. подав касаційну скаргу на постанову від 
21 квітня 2004 року. Він просив поновити йому строк на касаційне 
оскарження, оскільки не знав про існування провадження до 1 жовтня 
2004 року. 

 На підставі скарги В. 21 грудня 2004 року Верховний Суд 
України, встановивши, що справа не підлягає розгляду в 
господарських судах, скасував постанову від 21 квітня 2004 року та 
закінчив провадження у справі. 

 Компанія-заявник скаржилася до Європейського суду з прав 
людини за пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і свобод 
людини ( 995_004 ), що її право на справедливий суд було порушено 
в результаті розгляду Верховним Судом касаційної скарги В., а 
також на те, що тривалість провадження була надмірною. 

 Компанія-заявник також скаржилася за статтею 13 Конвенції 
( 995_004 ) на неефективність процедури оскарження дій державної 
виконавчої служби. 

 Європейський суд встановив порушення пункту 1 статті 6 
Конвенції про захист прав і свобод людини ( 995_004 ), оскільки 
всупереч національному законодавству Верховний Суд України 
розглянув та задовольнив касаційну скаргу особи, яка не була 
залучена судами до розгляду справи компанії-заявника, внаслідок 
чого остаточний результат розгляду справи всіма судовими 
інстанціями було змінено, що призвело до порушення принципу 
юридичної визначеності. 

 Про викладене повідомляється у порядку інформації та для 
врахування при здійсненні судочинства. 

 Цей лист пропонуємо довести до відома суддів місцевих та 
апеляційних адміністративних судів.