У статті 11 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (далі - ЦК 
України) закріплені законодавчі підстави виникнення цивільних прав 
і обов'язків, зокрема, одними з основних є договори та інші 
правочини. 

 Поняття "правочин" є суто українським терміном, який раніше 
використовувався в українському законодавстві протягом 20 - 30-х 
років та застосований в новому Цивільному кодексі України 
( 435-15 ), в якому йому відведено окрему главу. Раніше в 
цивільному праві вживався термін "угода", під яким розуміли 
вольові, правомірні дії громадян чи організацій, спрямовані на 
встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. 

 Відповідно до вимог норм ЦК України ( 435-15 ) правочином є 
дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних 
прав та обов'язків. 

 Зі змісту визначення правочину можна виділити такі основні 
його ознаки:
 1) правочин є юридичним фактом, оскільки внаслідок його 
вчинення виникають, змінюються або припиняються цивільні права та 
обов'язки;
 2) правочин - це вольова дія суб'єктів цивільного права, що 
характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи, і за цією 
ознакою правочин відрізняють від юридичних вчинків, правові 
наслідки яких наступають в силу закону незалежно від волі його 
суб'єктів;
 3) правочин породжує правовий наслідок (наприклад, бажання 
спадкодавця заповісти своє майно визначеному суб'єкту зумовлює 
виникнення для останнього цивільних прав та обов'язків);
 4) правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних 
суб'єктів цивільного права;
 5) правочин завжди має бути правомірною дією, не може 
суперечити закону, інакше він не буде дійсним, законодавцем 
встановлено презумпцію правомірності правочину, якщо його 
недійсність прямо не встановлено законом або якщо він не визнаний 
недійсним у судовому порядку. 

 Статтею 203 ЦК України ( 435-15 ) встановлено загальні 
вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину:
 1. Зміст правочину не може суперечити ЦК України ( 435-15 ), 
іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і 
суспільства, його моральним засадам.
 2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг 
цивільної дієздатності.
 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і 
відповідати його внутрішній волі.
 4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових 
наслідків, що обумовлені ним.
 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може 
суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи 
непрацездатних дітей. 

 Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом - це 
одна із основних вимог його чинності. Якщо законом визначена 
конкретна форма, в якій обов'язково має вчинятися правочин, то її 
необхідно дотримуватися. У разі не дотримання цієї вимоги, 
настають негативні наслідки. Наприклад, якщо договір про 
купівлю-продаж житлового будинку не буде укладено у письмовій 
формі і посвідчений нотаріусом, то він буде нікчемним. 

 Формою правочину є спосіб вираження волі його сторін. 
Відповідно до статті 205 ЦК України ( 435-15 ) правочин може 
вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати 
форму правочину, якщо інше не встановлено законом. 

 Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова 
письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін 
засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. 

 У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони 
до вчинення правочину може виражатися її мовчанням. 

 Виходячи з викладеного, вбачається, що законодавець 
передбачає дві форми правочину: усну та письмову. У тих випадках, 
коли закон не встановлює обов'язковість певної форми, сторони 
можуть обирати її на власний розсуд, але в межах чинного 
законодавства. 

 Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються 
сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які 
підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній 
реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової 
форми має наслідком їх недійсність. 

 Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі 
усного правочину з другою стороною, видається документ, що 
підтверджує підставу сплати та суму одержаних грошових коштів. 

 Правочини на виконання договору, укладеного в письмовій 
формі, можуть за домовленістю сторін вчинятися усно, якщо це не 
суперечить договору або закону. 

 Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, 
якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у 
листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. 

 Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, 
якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного 
або іншого технічного засобу зв'язку. 

 Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, 
якщо він підписаний його стороною (сторонами). 

 Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, 
уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, 
законом або іншими актами цивільного законодавства, та 
скріплюється печаткою цієї юридичної особи. 

 Використання при вчиненні правочинів факсимільного 
відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого 
копіювання, електронно-числового підпису або іншого аналога 
власноручного підпису допускається у випадках, встановлених 
законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою 
згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога 
їхніх власноручних підписів. 

 Якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не 
може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у 
її присутності підписує інша особа. 

 Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується 
нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка 
має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням 
причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка 
його вчиняє. 

 Підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не 
вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений 
відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, 
проживання або лікування особи, яка його вчиняє. 

 Стаття 208 ЦК України ( 435-15 ) визначає правочини, які 
належить вчиняти у письмовій формі: 1) правочини між юридичними 
особами; 2) правочини між фізичною та юридичною особою; 3) 
правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять 
і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів 
громадян; 4) інші правочини, щодо яких законом встановлена 
письмова форма. 

 Положення статті 209 ЦК України ( 435-15 ) визначають 
правочини, що потребують нотаріального посвідчення, а саме: 

 Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає 
нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом 
або домовленістю сторін. 

 Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або 
іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на 
вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в 
якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. 

 Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише 
такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим 
відповідною статтею ЦК України ( 435-15 ). 

 На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з 
її участю може бути нотаріально посвідчений. 

 Відповідно до пункту 35 Інструкції про порядок вчинення 
нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом 
міністерства юстиції України від 03.03.2004 року N 20/5 
( z0283-04 ) (зі змінами та доповненнями), нотаріуси посвідчують 
правочини, нотаріальне посвідчення яких передбачено законом, 
зокрема:
 договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, 
пожертва, рента, довічне утримання (догляд), спадковий договір) 
нерухомого майна;
 іпотечні договори;
 договори застави транспортних засобів;
 договори про спільну часткову власність на земельну ділянку; 
про купівлю-продаж земельних ділянок, про перехід права власності 
та про передачу права власності на земельні ділянки; про обмін 
земельними ділянками, які виділені єдиним масивом у натурі (на 
місцевості) власникам земельних часток (паїв);
 договори купівлі-продажу (приватизації) державного майна;
 договори про поділ майна, що є об'єктом права спільної 
сумісної власності подружжя; про надання утримання; про припинення 
права утримання взамін набуття права на нерухоме майно або 
одержання одноразової грошової виплати; шлюбні договори; договори 
між подружжям про розмір та строки виплати аліментів на дитину; 
договори про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з 
набуттям права власності на нерухоме майно;
 договори найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх 
окремої частини) строком на три роки і більше;
 договори найму транспортних засобів за участю фізичної особи, 
договори позички транспортного засобу, у якому хоча б однією 
стороною є фізична особа;
 договори про створення акціонерних товариств, якщо товариства 
створюються фізичними особами;
 договори управління нерухомим майном;
 договори про зміну черговості одержання права на спадкування;
 заповіти;
 довіреності на укладання правочинів, нотаріальне посвідчення 
яких передбачене законом; довіреності, що видаються в порядку 
передоручення. 

 За домовленістю сторін нотаріуси посвідчують інші правочини, 
укладені у письмовій формі, нотаріальне посвідчення яких законом 
не передбачено (наприклад: договори позики, позички, договори про 
визначення часток або про зміну розміру часток, договір доручення 
тощо). 

 Крім того, необхідною умовою укладення деяких договорів є їх 
державна реєстрації. Правочин підлягає державній реєстрації лише у 
випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з 
моменту його державної реєстрації. Реєстрації, зокрема, підлягають 
договори купівлі продажу нерухомого майна; договір найму будівлі 
або іншої капітальної споруди, укладений на строк не менше трьох 
років тощо. 

 Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок 
реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів 
встановлюються законом.