У листопаді 2010 року ОСОБА_2 звернулася із заявою про перегляд Верховним Судом України вищезазначеної постанови суду касаційної інстанції на підставі неоднакового застосування останнім положень             статті 392 ЦК України (далі – ЦК України), внаслідок чого було ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.

В обґрунтування заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України: від 13 листопада 2008 року у справі № 18/309, від 17 березня 2010 року у справі № 2-26/3349-2009, від 21 жовтня 2010 року у справі               № 25/208-08, а також від 2 листопада 2010 року у справі № 15/298.

Крім того, на підтвердження неоднакового застосування вищезазначеної норми матеріального права заявник додав копію рішення Верховного Суду України від 31 березня 2010 року у справі № 6-24193св09.

Посилаючись на вказані судові рішення, ОСОБА_2 у своїй заяві дійшла висновку про те, що оскаржувана постанова суду касаційної інстанції є незаконною, оскільки прийнята з порушенням вимог вищезазначеної статті ЦК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників осіб, які беруть участь у справі, перевіривши наведені заявником обставини, Верховний Суд України дійшов висновку, що заява підлягає задоволенню з нижченаведених підстав.

За змістом статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Під час розгляду цієї справи місцевий господарський суд встановив, що Вищий арбітражний суд України при винесенні своєї постанови від                 3 листопада 1997 року у справі № 5/158 дійшов висновку про те, що житловий будинок, розташований у місті Дніпропетровську по проспекту          К. Маркса, 55, а також вбудовані в нього спірні нежитлові приміщення не увійшли до статутного фонду відкритого акціонерного товариства "Нижньодніпровський трубопрокатний завод” при його приватизації, у зв’язку з чим вказане нерухоме майно є державною власністю.

Також суд у цій справі встановив, що рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 27 жовтня 2005 року у справі № 25/57 (Д12/9-Д10/43), яке також набрало законної сили, було визнано недійсними: договір купівлі-продажу спірного об’єкту, укладений 6 серпня 1998 року між корпорацією "Wilnorth Inc” та корпорацією "Dugsbery Inc”; реєстраційне посвідчення від 28 липня 1998 року, видане БТІ українсько-панамському товариству з обмеженою відповідальністю "Агропостачзбут”; свідоцтво про право власності від 16 липня 1998 року, видане Дніпропетровською обласною радою корпорації "Wilnorth Inc”. При цьому спірні приміщення витребувано із незаконного володіння корпорації "Dugsbery Inc” та повернуто до державної власності.

Крім того, визнаючи позов обґрунтованим, Вищий господарський суд України в оскаржуваній постанові послався на постанову Верховного Суду України від 1 грудня 2009 року у справі № ПР7/149-08 за позовом Фонду до Товариства про витребування спірного майна з незаконного володіння відповідача. Залишаючи в силі рішення господарського суду Дніпропетровської області від 5 лютого 2009 року про задоволення позову, Верховний Суд України виходив із того, що при вирішенні спору цей суд з урахуванням свого ж рішення від 27 жовтня 2005 року у справі                             № 25/57(Д12/9-Д10/43) визнав приналежність спірних приміщень до державної власності.

Відповідно до частини 1 статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з вимогами статті 392 цього ж Кодексу власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

За змістом вищезазначеної норми потреба в цьому заході захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб’єктивного права власника не підтверджена відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється ними.

Проте, задовольняючи даний позов, суди нижчих інстанцій, встановивши, що невизначеність відносин власності щодо спірного об’єкту вже була усунута судовими рішеннями в інших справах, які набрали законної сили, безпідставно повторно визнали за державою в особі Фонду право власності на це майно, що суперечить вимогам статті 15 ЦК України.

Слід також зазначити, що дії Товариства, направлені на створення штучних перешкод для виконання законних судових рішень, якими вже визнано право державної власності на спірне майно, а також зобов’язано вказану особу передати дане майно законному власнику, не можна вважати обставиною, що свідчила би про наявність у позивача підстав для звернення до суду з позовом у порядку статті 392 ЦК України. Відповідно до частини 5 статті 124 Конституції України, а також статті 115 Господарського процесуального кодексу України судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України. У разі порушення відповідачем вказаної норми позивач вправі вимагати її виконання в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження”.

За таких обставин Вищий господарський суд України в порушення вимог статей 15 і 392 ЦК України дійшов хибного висновку про те, що позивач у цій справі обрав належний спосіб захисту порушеного права держави на спірні приміщення, у зв’язку з чим оскаржувана постанова є незаконною та підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтями 11123, 11124 та 11125 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд України

п о с т а н о в и в:

 Заяву ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Вищого господарського суду України від 21 жовтня               2010 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України.

 Головуючий                                            П.І. Колесник

Судді:

М.І. Балюк

Д.Д. Луспеник

В.П. Барбара

Н.П. Лященко

І.С. Берднік

В.Л. Маринченко

С.М. Вус

В.В. Онопенко

Л.Ф. Глос

Л.І. Охрімчук

Т.В. Гошовська

П.В. Панталієнко

М.І. Гриців

М.В. Патрюк

В.С. Гуль

В.Ф. Пивовар

В.І. Гуменюк

П.П. Пилипчук

М.Б. Гусак

О.І. Потильчак

Т.Є. Жайворонок

Б.М. Пошва

В.В. Заголдний  

О.Б. Прокопенко

Г.В. Канигіна

Я.М. Романюк

М.Р. Кліменко

Ю.Л. Сенін

М.Є. Короткевич

А.М. Скотарь

О.А. Коротких

О.О. Терлецький

В.І. Косарєв

Ю.Г. Тітов

О.В. Кривенда

В.Ф. Школяров

В.В. Кривенко

А.Г. Ярема

О.Т. Кузьменко