розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання права власності та за зустрічним позовом про визнання права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_8 на рішення Шевченківського районного суду    м. Києва від 24 квітня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від       23 липня 2009 року,  

в с т а н о в и л а:  

У квітні 2009 року ОСОБА_6 звернулася до суду з названим позовом.  

Зазначала, що 16 січня 2001 року між нею та ОСОБА_7 було укладено договір позики,  за яким вона позичила відповідачці до 31 грудня 2003 року 1086680 грн., що на той час за офіційним курсом, установленим Національним  банком України, відповідало 200000 доларів США.  

На ці кошти відповідачка  придбала  квартиру  АДРЕСА_1;   дві   земельні   ділянки,   що розташовані   на території смт. Козин по вул. Солов'яненка на житловому масиві "Рудики" Обухівського р-ну Київської області; АДРЕСА_4; нежитлове АДРЕСА_5; квартиру АДРЕСА_2, нежитловий АДРЕСА_6   квартиру   АДРЕСА_3, а також здійснила будівництво будинку по                АДРЕСА_7  

Оскільки  ОСОБА_7  взяті  в  борг кошти не повернула, ОСОБА_6 просила суд визнати за нею право власності на зазначене вище нерухоме майно.  

ОСОБА_7 позов не визнала та в квітні 2009 року пред’явила зустрічний позов про визнання права власності.  

Зазначала, що спірне майно було дійсно придбане за рахунок позичених у ОСОБА_6 коштів, які вона повернула кредитору в повному обсязі.  

Оскільки ОСОБА_6 оспорює її право власності на спірне майно, ОСОБА_7 просила суд визнати це майно її особистою власністю.  

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 24 квітня 2009 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 23 липня 2009 року, у первісному позові відмовлено, а зустрічний позов задоволено: визнано за ОСОБА_7 право особистої приватної  власності  на АДРЕСА_1 земельну ділянку розміром 1,07 га по АДРЕСА_7 АДРЕСА_4, нежитлове АДРЕСА_5   квартиру   АДРЕСА_2, АДРЕСА_8 АДРЕСА_9, квартиру АДРЕСА_3.  

В обґрунтування касаційної скарги   ОСОБА_8   посилається на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, в зв’язку з чим ставить питання про скасування судових рішень і передачу справи на новий розгляд до місцевого суду.  

  Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.  

Відмовляючи в первісному позові та задовольняючи зустрічний позов, місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що   ОСОБА_7 повернула  ОСОБА_6 суму позики, а оскільки           ОСОБА_6 оспорювала право   ОСОБА_7 на спірне нерухоме майно, то це право підлягає судовому захисту шляхом його визнання   .  

  Проте погодитися з такими висновками судів щодо зустрічного позову не можна.  

Судами встановлено, що відповідно до правовстановлюючих документів: договорів купівлі-продажу та свідоцтва про право власності на будинок (а.с. 22-38)     ОСОБА_7 є власником спірного нерухомого майна.  

  Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.  

Згідно з вимогами ст. 392 ЦК України власник майна може  пред'явити  позов  про  визнання  його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.  

За змістом цієї норми цивільне право підлягає захисту в разі, коли сторони не перебувають між собою в зобов’язальних відносинах, і при цьому має місце його реальне оспорювання учасником цивільних відносин, унаслідок чого власник майна (у цьому випадку    ОСОБА_7   ) не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв’язку з існуванням сумнівів або претензій щодо спірного майна з боку третіх осіб. У контексті цієї норми закону пред’явлення первісного позову ОСОБА_6, яка порушила питання про визнання права власності на спірне майно з підстав невиконання договору позики, тобто з підстав, що не передбачені законом, і по суті були надуманими,  не можна вважати подією, яка свідчить про  оспорювання права власності   ОСОБА_7, а тому   таке право   ОСОБА_7  не підлягає захисту шляхом повторного визнання за нею права особистої приватної власності на майно, власником якого вона є.    

Проте місцевий суд на зазначене уваги не звернув і, установивши, що   ОСОБА_7 є власником спірного майна на підставі правовстановлюючих документів, які не втрачені,  без належного з’ясування питання режиму власності, безпідставно повторно визнав за нею право   особистої приватної   власності на це майно, що суперечить вимогам ст. 15 ЦК України   .  

Апеляційний суд у порушення вимог ст. 303 ЦПК України на зазначені обставини уваги не звернув і належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги ОСОБА_8  

  Оскільки фактичні обставини справи встановлені судами вірно, але неправильно застосовані норми матеріального закону під час вирішення зустрічного позову   ОСОБА_7   , колегія суддів вважає за необхідне відповідно до ст. 341 ЦПК України ухвалені судові рішення в цій частині скасувати й ухвалити нове рішення про відмову в зустрічному позові.  

  Судові рішення в частині вирішення первісного позову ОСОБА_6   ухвалені з дотриманням судами норм матеріального та процесуального права.  

 Доводи касаційної скарги   ОСОБА_8 у цій частині висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.  

  Керуючись ст.ст. 336, 337, 341 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верхового Суду України    

в и р і ш и л а :  

Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити частково.    

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 24 квітня 2009 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 23 липня 2009 року в частині вирішення зустрічного позову скасувати. У позові ОСОБА_7 до ОСОБА_6 про визнання права власності відмовити.  

У решті - судові рішення залишити без змін.    

Рішення оскарженню не підлягає.