Главная Регистрация Вход RSS

[17-Июн-12]
Про особливості провадження у справах за зверненням органів державної податкової служби (0)

[20-Сен-12]
стамбульская конвенция (0)

[11-Сен-12]
про третейську угоду (0)

[26-Окт-11]
щодо доказів, одержаних незаконним шляхом (0)

[21-Ноя-12]
Про деякі питання здійснення кримінального провадження на підставі угод (0)

[07-Дек-11]
текст приговора тимошенко (0)

[19-Июн-11]
Курочкин против Украины (0)

[20-Май-11]
про виконання рішень Європейського суду (0)

[22-Сен-12]
обжалование результатов выборов (0)

[17-Ноя-11]
справа про захист прав споживачів кредитних послуг (0)

Главная » 2012 » Июль » 29 » СПРАВА "ГОНГАДЗЕ ПРОТИ УКРАЇНИ" ч.2

---

09:06 СПРАВА "ГОНГАДЗЕ ПРОТИ УКРАЇНИ" ч.2

ПРАВО I. ПОПЕРЕДНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ 150. Уряд зазначив, що скарги заявниці за статтями 2 та 3 Конвенції щодо стверджуваної неспроможності держави захистити життя її чоловіка та щодо її стану душевного розладу і непевності були подані до Суду з недотриманням шестимісячного строку, передбаченого п. 1 статті 35 Конвенції. 151. Уряд стверджував, що відмова Генеральної прокуратури взяти до уваги скаргу чоловіка заявниці щодо погроз його життю була надіслана пані Гонгадзе 1 вересня 2000 року, тобто більш ніж за шість місяців до подачі цієї заяви до Суду. 152. Уряд зауважував, що кримінальне провадження за фактом вбивства чоловіка заявниці було розпочате 27 лютого 2001 року. Заявницю було визнано потерпілою у межах цього провадження. Уряд стверджував, що заявниця повинна була подати свою скаргу за статтею 2 Конвенції протягом шести місяців, починаючи з цієї дати. Але вона цього не зробила. 153. Уряд стверджував, що скарга заявниці за статтею 3 Конвенції щодо стверджуваної атмосфери страху та непевності також повинна бути відхилена як така, що подана з порушенням шестимісячного строку. Також заявниця не може скаржитись на стан непевності з часу, коли її було визнано потерпілою у кримінальному провадженні, оскільки тіло, знайдене поблизу м. Таращі, було з високим рівнем певності ідентифіковане як таке, що належало її чоловікові, крім того, було розпочато кримінальне провадження за фактом вбивства. 154. Заявниця стверджувала, що вона робила спроби використати доступні національні засоби захисту, але безрезультатно. Вона зазначала, що порушення питання щодо правила шестимісячного строку за обставин цієї справи є недоречним. 155. Суд повторює, що там, де немає доступних національних засобів захисту щодо стверджуваного порушення Конвенції, шестимісячний строк, передбачений п. 1 статті 35 Конвенції, в принципі, починається з дати, коли стверджуване порушення, на яке скаржаться, мало місце, або з дати, коли заявник, якого безпосередньо це стосується, дізнався або міг би дізнатись про таке порушення. Проте у виняткових випадках можуть бути застосовані особливі міркування, за яких заявники спершу використовують засоби національного захисту і тільки пізніше дізнаються або могли б дізнатися, що такі засоби є неефективними. У такій ситуації шестимісячний строк може відраховуватись з часу, коли заявник дізнався або повинен був дізнатись про такі обставини (див. ухвалу у справі «Aydin v. Turkey», заяви №№ 28293/95, 29494/95 та 30219/96, ЄСПЛ 2000-III (витяги)). 156. Суд зазначає, що доступність та ефективність засобів захисту у кримінальному провадженні у справі за фактом зникнення або вбивства обґрунтовувались Урядом стосовно скарги заявниці за статтею 13 Конвенції. Заявниця використовувала цей засіб, але через затримки та прогалини у кримінальному провадженні вона подала заяву до Суду через два роки після зникнення її чоловіка в той час, коли провадження ще тривало. 157. Суд відмічає, що заявниця могла скаржитись на відсутність довіри до інформації, що надавалась під час розслідування. Твердження, які містила ця інформація, були суперечливими, що, як стверджується, створювало стан непевності, на який скаржиться заявниця. Ця непевність також підтверджувалась тим фактом, що останню експертизу тіла було проведено у вересні 2005 року. 158. Відповідно, Суд доходить висновку, що з огляду на виняткові обставини справи заяву було подано в належний час і, таким чином, попередні заперечення Уряду відхиляються. II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ А. Стверджувана неспроможність захистити право на життя 1. Зауваження, подані сторонами 159. Заявниця скаржиться за статтею 2 Конвенції на те, що смерть її чоловіка була результатом насильницького зникнення і що державні органи влади не змогли захистити його життя. Стаття 2 Конвенції у відповідній частині передбачає таке: «1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачене таке покарання». 160. Уряд спершу зауважував, що єдиним, що пов’язує вбивство п. Гонгадзе з органами державної влади, були аудіозаписи, зроблені п. Мельниченком. Уряд стверджував, що «поза розумних сумнівів» не було жодних доказів того, що держава відповідальна за порушення права чоловіка заявниці на життя. Проте пізніше Уряд повідомляв Суд про арешт декількох посадових осіб правоохоронних органів, які зізнались в участі у переслідуванні, викраденні та вбивстві п. Гонгадзе. 161. Заявниця зауважувала, що в той час, коли вона подавала заяву до Суду, вона не була впевнена у долі свого чоловіка або у ідентифікації тіла, знайденого поблизу м. Таращі. Таким чином, у своїй заяві вона ґрунтувалась на зникненні свого чоловіка. У той час, коли вона вже не скаржилась на зникнення свого чоловіка, вона стверджувала, що його було вбито, що становить порушення статті 2 Конвенції. 162. Заявниця зазначала, що записи, зроблені п. Мельниченком та достовірність (автентичність) яких була підтверджена експертами ФБР, не були єдиним елементом, який зв’язував органи державної влади та вбивство п. Гонгадзе. Злочинна недбалість посадових осіб правоохоронних органів щодо розслідування, на думку заявниці, також може вважатися зв’язковим елементом. 163. Заявниця спершу дійшла висновку, що факти справи ясно демонструють, що органи державної влади брали участь у вбивстві її чоловіка або, принаймні, існувала обґрунтована підозра у їх участі. Нещодавно вона зазначила, що остання інформація, надана Урядом, підтвердила пряму участь державних органів у вбивстві її чоловіка, але розслідування, здається, обмежує справу засудженням безпосередніх виконавців злочину, а не тих, хто замовив та організував його. 2. Оцінка Суду 164. Суд повторює, що перше речення п. 1 статті 2 Конвенції зобов’язує державу не тільки утримуватись від умисного або незаконного позбавлення життя, але також вживати відповідних заходів для захисту життя тих, хто знаходиться під її юрисдикцією. Це включає основне завдання держави щодо забезпечення права на життя шляхом прийняття ефективних норм кримінальних законів для попередження злочинів проти особи, що забезпечуються правоохоронним механізмом для попередження, усунення та покарання порушень таких норм. За відповідних обставин це також поширюється на позитивний обов’язок органів державної влади вживати заходів попередження для захисту особи або осіб, чиє життя знаходиться під загрозою здійснення кримінальних дій іншими особами. 165. Беручи до уваги труднощі у діяльності правоохоронних органів у сучасному суспільстві, неможливість передбачити поведінку осіб та оперативний вибір, який повинен бути зроблений з розрахунку першочерговості та засобів, позитивний обов’язок має розумітись як такий, який не накладає неможливий або неспіврозмірний тягар на органи державної влади. Відповідно, не кожна скарга про загрозу життю зобов’язує державні органи за вимогою Конвенції вживати оперативних заходів щодо попередження такої загрози від її реалізації. Для виникнення позитивного обов’язку повинно бути встановлено, що органи державної влади знали або повинні були знати про існування наявної загрози життю визначеної особи або осіб від кримінальних дій третіх осіб і що вони не вжили заходів в рамках своїх повноважень, які обґрунтовано вважаються такими, що мали запобігти такому ризикові (див. рішення у справі «Kilic v. Turkey», № 22492/93, пп. 62–63, ЄСПЛ 2000-III). 166. Останні події у справі показують високий ступіть вірогідності того, що посадові особи правоохоронних органів приймали участь у зникненні та вбивстві п. Гонгадзе. З’ясуванню підлягає питання, чи дійсно державні органи влади не виконали свій позитивний обов’язок щодо захисту п. Гонгадзе від загрози його життю, про існування якої вони були проінформовані. 167. По-перше, Суд зауважує, що у цій справі чоловік заявниці виклав у своєму відкритому листі від 14 липня 2000 року, направленого до Генерального прокурора, декілька фактів щодо допиту його родичів та колег співробітниками правоохоронних органів та спостереження, здійснюваного невідомими особами. Він просив розслідувати ці факти, а також вжити заходів для його захисту. 168. По-друге, державні органи влади, особливо прокурори, повинні були знати про особливості ситуації, в яку ставить себе журналіст, який (яка) висвітлює політичні проблемні теми, по відношенню (vis-à-vis) до тих осіб, які на той час були при владі (з 1991 року в Україні загинуло 18 журналістів, див. п. 83). 169. По-третє, Суд зазначає, що за допомогою влади, наданої національним законодавством, Генеральна прокуратура уповноважена та зобов’язана здійснювати нагляд за діяльністю органів міліції (правоохоронних органів) та розслідувати вчинені ними незаконні дії. Незважаючи на те, що у листі пана Гонгадзе було ясно вказано про незрозумілий інтерес, який до нього проявляли співробітники правоохоронних органів, відповідь Генеральної прокуратури була не тільки формальною, але і, вочевидь, мала ознаки недбалості (див. п. 12). Через чотири доби чоловік заявниці зник. 170. Суд вважає, що ці скарги п. Гонгадзе з огляду на подальші події, які вказували на можливу участь державних посадових осіб у зникненні та смерті, були знехтувані або просто заперечувались без належного розслідування протягом значного періоду. Не було ніякої реакції на стверджувану участь співробітників правоохоронних органів у зникненні в той час, коли інформація про таку вірогідність була широко розповсюджена у засобах масової інформації (див. п. 41). Той факт, що вірогідні злочинці, два з яких на той час займали посади у правоохоронних органах, були встановлені і обвинувачені у викраденні та вбивстві журналіста через декілька днів після зміни керівника держави, створює серйозні сумніви щодо реального бажання державних органів попереднього Уряду здійснювати належне розслідування справи. 171. З огляду на ці міркування Суд вважає, що у цій справі статтю 2 Конвенції було порушено. Б. Неспроможність розслідувати справи 1. Зауваження, надані сторонами 172. Далі заявниця скаржиться, що держава не змогла провести ефективне розслідування, що є порушенням процедурних вимог статті 2 Конвенції. 173. Уряд зазначав, що існували об’єктивні причини для затримок у розслідуванні справи. Генеральна прокуратура здійснила багато слідчих дій під час розслідування справи, відповідно, Уряд вважав, що розслідування було достатньо ефективним. 174. Заявниця не погодилась. Вона зауважила, що сама кількість слідчих дій не може бути виправдовуючим фактором. Пред’явлення обвинувачення двом посадовим особам правоохоронних органів у недбалості щодо розслідування справи явно демонструє неефективність. Більше того, після деякого прогресу у розслідуванні справи у 2003 році цей прогрес після звільнення пана Піскуна з посади Генерального прокурора знову зупинився. Ці факти, на думку заявниці, демонструють, що держава не виконала свого обов’язку щодо проведення ефективного розслідування факту смерті її чоловіка. 2. Оцінка Суду 175. Суд повторює, що обов’язок захищати право на життя за статтею 2 Конвенції визначається у поєднанні з загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції, яка зобов’язує «гарантування кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені у Конвенції», також опосередковано вимагає наявності будь-якої форми ефективного розслідування, коли особу вбито в результаті використання сили (див. mutatis mutandis рішення від 19 лютого 1998 року у справі «Kaya v. Turkey», 1998-I, п. 105). Головна мета такого розслідування полягає у забезпеченні ефективного виконання національних законів, які захищають право на життя, а у випадках, коли беруть участь представники держави або органи, у забезпеченні їх відповідальності за смерті, в яких вони винні. Форма розслідування, яка досягне такої мети, може бути різною в залежності від обставин. Проте, який би з методів не брався за основу, державні органи влади повинні діяти за своєю власною ініціативою у випадку, коли вже якесь питання звернуло їх увагу. Вони не можуть перекласти це на ініціативу родичів чи чекати подання формальної скарги або взяття кимось на себе відповідальності за проведення слідчої процедури (див. mutatis mutandis рішення у справі «Ilhan v. Turkey», заява № 22277/93, п. 63, ЄСПЛ 2000-VII). 176. Для того, щоб розслідування стверджуваного незаконного вбивства за участі представників держави було ефективним, здебільшого незалежність осіб, які здійснюють розслідування, від тих, хто приймав участь у злочині, повинна вважатись як необхідність (див. рішення від 27 липня 1998 року у справі «Guelec v. Turkey», 1998-IV, пп. 81–82, та рішення у справі «Ogur v. Turkey», заява № 21594/93, пп. 91–92 ЄСПЛ 1999-III). Розслідування повинно також бути ефективним у тому розумінні, що воно має бути здатне привести до визначення питання, чи використана сила у таких справах була або не була виправдана за тих обставин (див. вищевказане рішення у справі «Kaya v. Turkey», п. 87), та встановлення і покарання відповідальних осіб (див. вищевказане рішення у справі «Ogur v. Turkey», п. 88). Результат при цьому є необов’язковим, але обов’язковим є здійснення заходів. Органи державної влади повинні були б вжити всіх заходів для збереження доказів, які мають відношення до події. Прогалини у розслідуванні, які підривають його здатність встановити причину смерті або відповідальних осіб, чи то прямих виконавців, чи то тих, хто замовив або організував злочин, створюють ризик недодержання такого стандарту. 177. Також у цьому контексті опосередковано існує вимога розумної швидкості (див. рішення від 2 вересня 1998 року у справі «Yasa v. Turkey», 1998-VI, пп. 102–104; рішення у справі «Cakici v. Turkey», заява № 23657/94, пп. 80, 87, 106, ЄСПЛ 1999-IV). Має бути визнано, що у розслідуванні можуть виникнути складнощі та перепони, які перешкоджають його прогресу за певних обставин. Проте швидка реакція органів державної влади у дослідженні використання смертельної сили або зникненні повинна розумітись як основа у забезпеченні громадської довіри у їх виконанні норм права та у попередженні будь-яких ознак змови або поблажливості до незаконних дій (див. рішення у справі «McKerr v. United Kingdom», заява № 28883/95, пп. 108–115, ЄСПЛ 2001-III; рішення у справі «Avsar v. Turkey», заява № 25657/94, пп. 390–395, ЄСПЛ 2001-VII (витяги)). 178. Суд зазначає, що заявниця зауважувала, що розслідування факту зникнення її чоловіка проводилось із значними затримками та містило прогалини. Деякі з цих прогалин декілька раз були визнані державними органами. 179. Суд вважає, що факти цієї справи демонструють, що під час розслідування до грудня 2004 року органи державної влади були здебільшого зайняті доведенням того, що державні посадові особи вищого рівня не брали участі у цій справі, а не у встановленні істини щодо обставин зникнення та смерті чоловіка заявниці. 180. У світлі цих висновків, Суд доходить висновку, що у цій справі статтю 2 Конвенції було порушено. III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ 1. Зауваження, надані сторонами 181. Заявниця зауважувала, що атмосфера страху та непевності, а також неповна та суперечлива інформація, яка надавалась під час розслідування, примусили її залишити країну та завдали страждань, що є порушенням статті 3 Конвенції, яка передбачає таке: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню». 182. Заявниця зазначила, що суперечливі твердження щодо приналежності тіла, знайденого поблизу міста Таращі, та ставлення слідчих органів до неї та матері загиблого створили атмосферу страху та непевності. Заявниця зазначила, що тільки у березні 2003 року вона упевнилась у тому, що тіло, знайдене поблизу м. Таращі, належить її чоловіку (див. п. 70). Вона стверджувала, що подальші події у розслідуванні, зокрема, смерть п. Г., колишнього співробітника міліції і можливого свідка у справі п. Гонгадзе, а також звільнення генерал-лейтенанта Пукача, якого підозрювали у організації спостереження за її чоловіком, призвели до її відчаю щодо отримання будь-якого ефективного результату у розслідуванні. 183. Уряд погодився, що заявниця зазнала певних страждань від смерті її чоловіка, але не погодився, що порушення статті 3 Конвенції було спричинене поведінкою будь-якого державного органу. 2. Оцінка Суду 184. Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції до цього розглядалась у численних схожих справах проти Туреччини, у яких заявники скаржились, що вони зазнали нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження у зв’язку зі смертю або зникненням їх близьких родичів. Чи є член сім’ї «зниклої особи» жертвою поводження всупереч статті 3 Конвенції, залежатиме від існування спеціальних факторів, які спричиняють страждання родичам, розміру та характеру, що відрізняються від емоційного стресу, який може розглядатись як неминуче спричинений родичам жертви, серйозне порушення людських прав. Основні елементи повинні включати близькість родинних зв’язків, особливі обставини відносин, ступінь участі члена сім’ї у подіях, які розглядаються, участь членів сім’ї у спробах отримати інформацію про зниклу особу та яким чином державні органи відповідають на такі запити (див. рішення від 18 червня 2002 року у справі «Orhan v. Turkey», заява № 25656/94, п. 358). 185. Суд зазначає, що у цій справі чоловік заявниці зник у вересні 2000 року та відповідно до зауважень, наданих заявницею, тільки у березні 2003 року вона дійсно отримала переконливу інформацію, що тіло, знайдене без голови поблизу м. Таращі у листопаді 2000 року, належало її чоловікові. У той же час заявниця отримувала від органів державної влади ряд суперечливих тверджень про долю свого чоловіка. Зокрема, у грудні 2000 року Генеральний прокурор зробив заяву про те, що тіло, знайдене поблизу м. Таращі, не належало п. Гонгадзе. 10 січня 2001 року Генеральний прокурор зробив публічну заяву, відповідно до якої існувала велика вірогідність того, що тіло належало п. Гонгадзе, і в той же час було оголошено, що були свідки, які бачили п. Гонгадзе живим після його зникнення. Через три дні Генеральна прокуратура поінформувала заявницю, що не було жодного доказу того, що тіло належало пану Гонгадзе. Через чотири дні заявницю було визнано потерпілою тому, що було достатньо доказів того, що тіло належало її чоловікові. Така непевна ситуація тривала таким чином, що, зародивши сумніви щодо встановлення належності тіла, знайденого поблизу м. Таращі, а отже, у долі чоловіка заявниці, державні органи, в той же час, категорично відмовлялись надати заявниці повний доступ до важливих матеріалів справи. Тільки у серпні 2005 року заявниця отримала доступ до матеріалів справи. У вересні 2005 року Генеральна прокуратура зробила заяву, відповідно до якої останнє дослідження ДНК, яке проводилось у Німеччині, підтвердило, що тіло, знайдене поблизу м. Таращі, належало чоловікові заявниці. 186. Суд вважає, що ставлення слідчих органів до заявниці та її сім’ї дійсно завдало серйозних страждань, які прирівнюються до принижуючого гідність поводження всупереч статті 3. Суд доходить висновку, що у цій справі положення статті 3 Конвенції було порушено. IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ 187. Заявниця скаржиться на відсутність ефективних національних засобів захисту та посилається на статтю 13 Конвенції, яка передбачає таке: «Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи». 1. Зауваження, надані сторонами 188. Уряд стверджував, що Кримінально-процесуальний Кодекс передбачає можливість для потерпілої сторони подати скаргу про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, спричиненої злочином. Але заявниця не скористалась цією можливістю. Більш того, Уряд наголошував, що розслідування факту смерті п. Гонгадзе було достатньо ефективним. Уряд зазначав, що Кримінально-процесуальний кодекс України передбачає право потерпілої сторони приєднатись до кримінального провадження, чим і скористалась заявниця. Оскільки ця скарга ґрунтується на відмові у повному доступі до матеріалів кримінальної справи, то таке обмеження було виправдане в інтересах конфіденційності та ефективності розслідування. 189. Заявниця не погодилась з цими твердженнями. Вона зауважувала, що не існувало ефективних засобів національного захисту за її скаргами відповідно до статей 2 та 3 Конвенції. 2. Оцінка Суду 190. Суд повторює, що стаття 13 Конвенції гарантує доступність засобів захисту на національному рівні для реалізації прав та свобод, викладених у Конвенції, які можуть бути забезпечені у будь-якій формі у національному правовому порядку. Дія статті 3 полягає у вимозі, відповідно до якої національні засоби захисту повинні реагувати на спірне порушення Конвенції та надавати відповідну допомогу, незважаючи на те, що Договірні Сторони мають певну свободу щодо методів пристосування до своїх конвенційних обов’язків відповідно до цього положення. Межі обов’язків за статтею 13 різняться залежно від виду скарги заявника відповідно до Конвенції. Незважаючи на це, засоби захисту, які вимагаються за статтею 13, повинні бути ефективними як на практиці, так і в теорії. Зокрема, органи державної влади держави-відповідача не повинні невиправдано та необґрунтовано унеможливлювати використання засобів захисту своїми діями або порушеннями. 191. Надавши фундаментальну важливість праву на захист життя, стаття 13 вимагає додатково до виплати компенсації проведення ретельного та ефективного розслідування, яке здатне встановити та покарати відповідальних за втрату життя, включаючи ефективний доступ скаржника до процедури розслідування (див. вищевказане рішення у справі «Kilic v. Turkey», п. 91). 192. У цій справі питання про те, що державні органи були зобов’язані провести ефективне розслідування обставин вбивства чоловіка заявниці, є безспірним. З огляду на вищевказане (див. пп. 166–170, 178–179 та 185), більш ніж чотири роки не було проведено ефективного розслідування відповідно до статті 13, вимоги якої є ширшими, ніж обов’язок проводити розслідування, вказаний у статті 2 Конвенції. Таким чином, Суд вирішує, що заявниця була позбавлена ефективних засобів захисту щодо смерті її чоловіка. 193. Більше того, щодо засобу компенсації, на який посилався Уряд, Суд зазначає, що позов про відшкодування шкоди за кримінальне порушення має подаватись за Кримінально-процесуальним кодексом. Проте такий позов повинен подаватись із зазначенням відповідної (винної) особи або осіб. Засіб стає марним, якщо особу злочинця не встановлено та обвинувачення не пред’явлено. Таким чином, відсутність результату кримінального провадження також перешкоджало заявниці ефективно використати цей засіб, оскільки на практиці цивільний позов про відшкодування компенсації не буде розглядатись до остаточного встановлення фактів у триваючому кримінальному провадженні. 194. Відповідно, у цій справі було також порушено статтю 13 Конвенції. III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ 195. Стаття 41 Конвенції передбачає: «Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію». А. Шкода 196. Заявниця вимагала загальну суму 100 000 ЄВРО на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також судових витрат. 197. Уряд зауважив, що сума відшкодування документально підтверджена не була, але залишив вирішення питання щодо розміру компенсації на розсуд Суду. 198. Суд вже вирішив, що нездатність державних органів захистити життя чоловіка заявниці та провести ефективне розслідування факту його смерті порушує статті 2, 3 та 13 Конвенції. Суд вважає, що розмір присудженої компенсації повинен відповідати ступеню тяжкості порушення, яке розглядається. Відповідно, Суд присуджує всю суму, яку просила заявниця. Б. Пеня 199. Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої мають бути додані три відсотки. ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО 1. Відхиляє попередні заперечення Уряду; 2. Вирішує, що у цій справі було порушення статті 2 Конвенції як у процедурному, так і в матеріальному аспектах; 3. Вирішує, що у цій справі було порушення статті 3 Конвенції; 4. Вирішує, що у цій справі було порушення статті 13 Конвенції; 5. Вирішує, що (а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявниці 100 000 ЄВРО (сто тисяч ЄВРО) як компенсацію матеріальної і моральної шкоди, а також судових витрат; ця сума має бути конвертована у долари США на день здійснення платежу плюс будь-який податок, який може бути стягнуто з заявниці; (б) у випадку невиплати чи несвоєчасної виплати державою-відповідачем належної заявниці суми на неї нараховуватиметься пеня, яка дорівнює граничній позичковій ставці Європейського центрального банку, плюс три відсотки з часу, коли закінчиться вищезгаданий тримісячний строк, і до моменту повного розрахунку.

1 2 3 4 5 Просмотров: 1548 | Добавил: karacut | Рейтинг: 0.0/0